Чому не відбувається партнерство?

Питання риторичне. Нам навіюють: "Де два українці, там три гетьмани", мовляв, менталітет. Дуже зручно. Не вміємо і не хочемо співпрацювати, бути членами команди - і ніякої відповідальності  - винуватий менталітет, нація.  Все.
А чому б не  підійти до питання партнерства з точки зору зміни якості життя людей з інвалідністю на краще, їх стабільного майбутнього. Проаналізувати: чому за двадцять років мало змін на краще? Чому у суспільства досі упереджене ставлення до інвалідності? Відповідальності громадського сектору ніякого? Так чому ж не відбувається партнерство?

1. Маніпуляції. Питання маніпуляцій я вже піднімала. Мета маніпуляції: досягти власну ціль за рахунок інших. При таких умовах партнерства не буде. Тому що партнерство - це дипломатія, врахування інтересів всіх сторін. І, звичайно,  взаємоповага. Наприклад, зустрічаю на одному заході керівника громадської організації, він мені говорить: "Ти замовила спікера на тему незалежності, але є така дуже цікава тема самовизначення. Давай на цю тему проведемо зустріч. Так ти погодилась. Тоді я буду говорити, що ми тему міняємо і ти до нас приєднаєшся..."  Зрозуміло, що мою думку ніхто не питав і не враховував, не говорячи про те що я не себе сама представляю в даному випадку. Виходить, не можемо домовитись, бо два гетьмани? Думаю, ситуація не в "гетьманстві", а в вихованні або його відсутності, в бажанні робити тільки те, що зручно, часто за рахунок інших. Інший приклад. Отримуємо запрошення: "...станьте членом опікунської ради нашої організації, таким чином ви змінете життя людей з інвалідністю в Україні..". Яким чином? Що робить ця рада? Як працює? Інформація відсутня. Не поговорили, не пояснили, але зарахуйтесь. Яким чином змінеться життя всіх людей від того, що хтось стане членом опікунської ради? А потім скажуть, державні організації не підтримують...  

2. Закритість. Керівництво і організація ведуть  обережну політику. Не впускають  до себе сторонніх. Тільки свої, тільки члени організації. Інформація, методики роботи, рішення все за "7 печатками". Така поведінка зрозуміла з точки зору соціальної роботи, як наслідок депривації. Але відкритість і вміння співпрацювати ознака розвитку організації, позбавлення її  "інвалідизації", створення міжкультурного суспільства, суспільства на рівних.

3. Використання інших. Ви починаєте проект спільно з партнером. Є успіх і потреба в цій роботі. А потім партнер, за вашою спиною, говорить  іншим: "Ви не туди звернулися, цим питанням займаюсь тільки Я і моя організація". Або на спільному заході ваш партнер вивішує свій банер на всю стіну і в мікрофон об'являє тільки себе як організатора і ініціатора. А ви обслуговуючий персонал. Ще такий розповсюджений приклад, коли до вас звертаються за допомогою в організації заходу чи проекту, ви сумлінно виконуєте покладені завдання. А суспільству повідомляється, що ваші волонтери, вони вже не ваші, самі прийшли  через об'яву в Інтернеті, і ваша організація тут нічого не робила... Із 100% листів, тільки 5% організацій пишуть лист-подяки. А це, також, культура взаємостосунків. І тільки 1% організацій надсилає привітання зі святами. Для мене це виражена споживацька позиція, а не партнерство. "Інвалідизація організацій".

4. Розділяй. Відома фраза "Розділяй та пануй!". На жаль, присутня ситуація в роботі. Наприклад, громадська організація починає свій захід з пошуку "ворога". Як правило, держава нічого не робить, чиновники злі,  а туди мій син не піде, а "сто років" тому мене з моєю дитиною нікуди не брали...знову маніпуляції і ніякої відповідальності організації за власну бездіяльність, невиконання Статутних документів, відсутність професійного зростання, порушення прав своїх членів,  відсутності стратегічного планування, виборних органінів, часто і відсутності членів. Більшість організацій так і залишилися в дев'яностих роках: гуманітрка, святкування, моральна підтримка. Якщо з Вами спілкуються і розповідають щось негативне про інших, пам'ятайте тими ж фразами і про Вас будуть говорити. Якщо людина не здатна самоорганізуватись, співпрацювати з іншими, шукати спільного вирішення проблеми, таким чином і буде керувати організацією. Буде самою ідеальною в своїх очах і шукати "ворогів".

5.  Політика або її відсутність. Ситуація в діляьності державного і недержавного секторів, як в байці про либідь, рак і щуку. Стосується це взіємодії і в самому недержавному секторі. У кожного своє "ідеальне" бачення: тільки такий центр, тільки єдине підпорядкування, тільки ДЦП... Насправді, за двадцять років відсутня єдина стратегія: куди прагнемо? чого хочемо? Чого ні в якому разі неможна робити?  Реабілітація, інклюзія - все це наслідки головного: ідеології незалежного життя людини з інвалідністю (далі - НЖЛ). НЖЛ - це є і результат реабілітації, і одночасно, фундамент правового поля для формування соціальної моделі розуміння інвалідності. З НЖЛ почався всесвітній рух за громадянськи права людей з інвалідністю в 60-х роках ХХ століття, а у нас і в ХХІ ст. держава та чиновники в  усьому винуваті... А єдине підпорядкування є чудовим полем для корупції і інших порушень. І така модель - це модель тоталітарної держави.
6. Меркантильність. Партнерство не відбувається, коли воно не потрібно. Коли "партнери" зацікавлені в особистих цілях, а не зміні якості життя людей з інвалідністю в країні, своєму регіоні. Якщо партнерами організації є тільки ті хто надає економічну допомогу, подумайте про зміст діяльності такої організації. Відомо, що рибу давати може і приємніше, але це може вирішити питання сьогодення, а завтра людина буде залежною від нової допомоги. І на все життя залишиться соціальним інвалідом. Медична модель таким чином прогресує.

          Який вихід? Єдина ідеологія та стратегія, співпраця, професіоналізм, формування в своїй діяльності  цінностей та етики соціальної роботи, різноманіття форм і методів роботи, підходів тощо.