Держава та інвалідність - історія стосунків.

Поговоримо про державу, її гарантії, обіцянки та реалії у взаєминах з громадянами які мають інвалідність:

  Збільшення пільг та пенсії дасть можливість людині з інвалідністю відчувати себе впевненіше і стабільніше  у суспільстві - так звикли думати.

На сьогодні в Україні на обліку в органах праці та соціального захисту населення перебуває 360 тис. інвалідів з дитинства та дітей-інвалідів. Місячна пенсія становить від 856,00 грн до 1498,00 грн в залежності від стану інвалідності. Зрозуміло, що жити на такі кошти означає існування за межею бідності.

Водночас, світовою практикою «рятування» державного бюджету під час економічних криз є зменшення соціальних виплат та скорочення соціальних програм. У розвинутих країнах соціальна політика орієнтована на реалізацію можливості самостійного функціонування людей, які опинилися у складних життєвих обставинах, а не на їх утримання впродовж усього життя. Забезпечити ці можливості можна через послуги з реабілітації та інтегрування таких людей у суспільство. Задоволення тільки життєвих базових потреб (зокрема, пільги та пенсії) порушують права людини на участь у житті суспільства та реалізацію свого потенціалу.

Поштовхом до таких змін у політиці західних держав став громадський рух за громадянські права людей з інвалідністю, що розпочався в Америці у 1962 р. Засновником його вважають Еда Робертсона, який з важкою формою інвалідності вступив до університету Берклі (штат Каліфорнія) і впроваджував ідею незалежного життя людей з інвалідністю в світі. Згідно з цією ідеєю, людина з інвалідністю є частиною суспільства і має жити в суспільстві. Її не треба сприймати ані як пацієнта, якого треба лікувати, ані як дитину, за якою потрібно доглядати, ані як героя, яким варто захоплюватися. Перш за все, вона є  людиною, яка сама здатна обирати як жити і самостійно звертатися за допомогою. Більше болю особистості з інвалідністю завдає ставлення до неї суспільства.

Цей рух поширився в Канаді, Європі. В міжнародній спільноті почали закладатися принципи підтримки та інтеграції людей з інвалідністю. Після десятиліть досвіду, пошуків, спільної співпраці міжурядових і неурядових організацій в 2006 році було прийнято Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю. Конвенція є орієнтиром у формуванні соціальної політики держав щодо заохочення і захисту прав і гідності людей з інвалідністю.

Німецький політик, депутат бундестагу, людина що користується інвалідним візком  Ілля Зайферт (Ilja Seifert)  говорить: «якщо мені щодня, як інваліду, лікар буде повідомляти, що можна, а що -  ні, чи я здоровий, чи зможу працювати, мати своє житло, любити – я і сам почну вірити, що ці питання має вирішувати лікар. Але я можу життєві питання вирішити сам. Лікарі стають посередниками в усіх сферах життя, і це посередництво викликає обурення. Мені не потрібна жалість, я хочу щоб оцінювали не мене, а результат моєї праці. А якщо у мене буде нежить, я звичайно піду до лікаря».

  Відповідальність за захист людини з інвалідністю - спільна справа.

У зарубіжній та вітчизняній літературі, переважно радянських часів, діти і дорослі з інвалідністю постають об’єктами турботи, певним узагальненим тягарем, який змушені нести суспільство та держава. За такої моделі розуміння інвалідності – т. зв. медичної – органи держави вирішували долю людини з інвалідністю без згоди її та родини. Держава брала на себе відповідальність та зобов’язання повного утримання людей з інвалідністю або забезпечення мінімальних соціальних гарантій. Така система сформувала залежність від держави, особистої безвідповідальності і споживацького ставлення до навколишнього світу. Соціальна модель розуміння інвалідності передбачає, що людина з інвалідністю (чи то сама, чи то її представники) є учасником заходів реабілітації та їх планування. Законами України «Про реабілітацію інвалідів», «Про психіатричну допомогу» передбачено саме такий шлях реалізації власного потенціалу людини з інвалідністю, а, отже, і покладання на неї відповідальності за здійснення (чи нездійснення) реабілітаційних заходів.

Вирішення будь-якої соціальної проблеми буде успішним тільки за умови комплексного підходу, в результаті якого зміни відбуватимуться одночасно у трьох вимірах: особистісному: сім’я, міжособистісні стосунки; суспільному: територіальна громада, громадські організації та інституції, ЗМІ; державному: урядовий апарат, адміністративні та фінансові органи, суди, армія, влада, політична система, система освітньо-виховних інститутів.

 У нашій країні людина з інвалідністю – жертва або герой.

Такі крайнощі у розумінні проблеми інвалідності створюють негативні стереотипи, які впливають на ставлення суспільства до людей з інвалідністю, і, як наслідок,  формують відповідні соціальні уявлення (ціннісно-нормативні базиси). Відсутність національних програм профілактики інвалідності, державної системи реабілітації та підтримки людей з інвалідністю від «0 до смерті» створюють умови для виникнення вторинних розладів, самоізоляції, формування псевдокомпенсацій, помилок у вихованні та збільшення випадків передчасної смертності.

За останні 10 років в Україні відбулися певні зрушення: країна ратифікувала Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю, за якою державна система допомоги має перейти від медичної моделі до соціальної. У контексті вищезазначеного варто відзначити, що Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які формувалися при Міністерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту, з початку свого заснування (1993 р.) працювали за соціальною моделлю розуміння інвалідності. До розробки і реалізації своїх програм активно залучалися неурядові організації інвалідів, спеціалісти, які самі мають інвалідність, або члени їх сімей. Але, поки держава вносить зміни у нормативно-правову базу, надто важливим є те, щоб і на громадському, і на індивідуальному рівнях також відбувалися зрушення: кожна людина (і та, якої не торкнулася проблема інвалідності) повинна сформувати у себе коректне і толерантне ставлення до розуміння інвалідності. Надто важливо позбутися стереотипів: ані «жертва» як надмірно драматичний образ вічно нещасної і безпорадної людини, ані «герой», який «попри усі негаразди» подолав труднощі і продовжує жити – не тільки не відповідають реальності, а й зумовлюють протекційне тло для спілкування, зайву жалісливість та нав’язливе співчуття, що само по собі є образливим для людини з інвалідністю, оскільки усуває відчуття рівності.