Проект "Спікерське бюро" (початок. ідея створення)

В 2000 році я була учасником Українсько-Канадського проекту "Молодь за здоров'я-1". Під час візиту до Торонту наша делегація відвідала ресурсний центр з проблем СНІДу і познайомилися з волонтреами-спікерами. Досвід Канади у використанні спікерів (представників певної соціальної групи людей чи носіїв певної інформації) на той час мав  певний результат і досвід. Спочатку така ідея виникла для усунення проблеми
вагітності серед школярок. Молоді мами виступали перед старшекласниками, розповідали про власне життя, про неможливість закінчити школу чи вчитися в коледжі, і здобути гарну освіту. Про стосунки з молодим татом, батьками, друзями. Як правило, у молодої мами життя змінювалось кардинально. З часом цей досвід стала використовувати канадійська судова система. Наприклад, якщо неповнолітня людина керувала автомобілем і в стані алкоголю спричинила аварію, що привело до загибелі іншої людини, покаранням могло бути відпрацювання певної кількості громадських годин та  десятки виступів перед школярами з історією про злочин. До цих зустрічей обовязково залучались поліцейський, соціальний працівник і хтось із батьків. В день виступу в шкільний двір привозилась пошкоджена аварією машина.  Такі зустрічи мали вплив на свідомість слухачів і статистика показувала знижені показники з кожної проблематики.

Учасники проекту "Молодь за здоров'я" в 2000-му році пройшли, також, навчання за програмою "Спікерське бюро" за темою здорового способу життя. Навчання проводили канадські спеціалісти. Можливо тоді зародилася така мрія...

В 2002 році я знову повернулась працювати в напрямок соціальної роботи з дітьми та молоддю з інвалідністю. На мою думку, найголовнішим бар'єром у  реалізації завдань інтеграції, виконанні існуючого законодавства, планування і фінансування програм стосовно людей з інвалідністю є стереотипне відношення, нерозуміння суті проблем людей з інвалідністю, нерівне ставлення. Мій практичний досвід показав, що стереотипи існують як у людей з інвалідністю до суспільства, так і у суспільства до людей з інвалідністю. Вплив стереотипного ставлення часто не усвідомлюють і не придають значення. Але стереотипи впливають на прийняття рішень, на якість життя людини, на планування майбутнього. Стереотипи є найголовнішим бар'єром сьогодні. Наприклад, за доповіддю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, національне законодавство націлене на корекцію людини з інвалідністю, а не на корекцію середовища як у всьому цівілізованому світі. Тому усвідомлення і руйнування стереотипів є одним найголовніших завдань сучасної України. Тим паче в час формування нових цінностей і смислів.

Але спочатку невечличка предісторія проекту "Спікерське бюро" в м.Києві.

До підготовки волонтерів центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді ми завжди

залучали партнерів з громадських організацій людей з інвалідністю, які виступали не в ролі об'єктів допомоги, а в ролі цікавих і професійних викладачів. Після навчання волонтери зазвичай висловлювали думки, що людина з інвалідністю для них тепер - ЛЮДИНА, а не інвалід.

В 2010 році кафедра "соціальної педагогіки" Київського університету імені Бориса Грінченка запросили виступити перед студентами на "Тиждень науки" з переглядом фільмів кінофестивалю з проблем інвалідності "Кіно без бар'єрів" (доречі, це є чудовий проект громадської організації людей з інвалідністю "Перспектива" з Росіїї, які з 2002 року його проводять. Мета фестивалю - доносити до суспільства інформацію про реальне життя людей з інвалідністю, їх думки, їх мрії. Те, що ми нічим не відрізняємось один від одного. Єдине, що у різномінітті людей з інвалідністю є більше різномінітних потреб про які потрібно знати, і враховувати в повсякденному житті. Тобто робота зі стереотипами). В програмі зустрічі із студентами планувалось перегляд і обговорення фільмів. Спираючись на свій власний життєіий та професійний досвід, було усвідомлення, що студенти мають отримати власний досвід спілкування з людиною з інвалідністю, мати можливість послухати її думки, почути відповіді на питання. Тому на зустріч я запросила колег: представників різних нозологій інвалідності (які досягли професійного визнання, вели звичайний спосіб життя, були представниками ідеології незалежного життя людей з інвалідністю) і маму дитини з інвалідністю. Зустріч пройшла дуже жваво і цікаво. В 2011 році ми повторили захід, але вже з іншими фільмами,  і іншими учасниками.

В 2011 році в м.Києві готували волонтерів до проведення  Евро-2012. Було створено п'ять опорних центрів підготовки (планувалось протягом дев'яти місяців підготувати 6000 волонтерів). Проект проіснував тільки два місяці. Але десять занять з етики спілкування з людьми з інвалідністю ми провели. На заняття з волонтерами я запрошувала партнерів і молодь (отримувачів послуг реабілітаційних центрів нашої системи). Але стикалася з такою проблемою: серед дорослих успішних людей з інвалідністю бажаючих виступати перед молодіжною аудиторією не було: по-перше, доросла людина є зайнятою і знайти час для трьохгодинної зустрічі складно; по-друге, я відчула неготовність людей говорити про свою інвалідність перед молодіжною аудиторією. Повстало актуальне питання з підготовки до

виступів перед публікою групи людей з інвалідністю, які б не боялися говорити про інвалідність, розуміли важливість такої роботи, могли знаходити час для цієї роботи. Дякуючі Юлії Ресенчук (Козлюк), яка відважно відпрацювала мійже всі заняття. До нас приєднувались: Овсяницька Вікторія, Миронюк Юлія, Март'янова Марина, Славко. Зустрічі проходили зазвичай однаково: спочатку учасники мовчасно спостерігали, потім жваво брали участь в обговоренні, задавали запитання. Фінал зустрічі: слухачі не відпускали дівчат, спілкувались, супроводжували до машини чи до зупинки.

Влітку 2012 року ми з Юлею провели заняття для ВМГО «Національна організація скаутів України», в якому взяли участь скаути-ровери з Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Грузії, Казахстану, Молдови, Росії та України. Ефект зустрічі був величезний.

Весь цей досвід наштовхнув нас з Юлею Ресенчук на обмірковування і обговорення ідеї організувати підготовку спікерів з числа молоді з інвалідністю різних нозологій, готових виступати перед різними аудиторіями, і говорити про інвалідність, про власне життя, про власні труднощі, мрії тощо. Головне завдання спікерів - руйнувати негативні  стереотипи

щодо інвалідніості, надати можливість слухачам набути власного досвіду спілкування з людиною з інвалідністю  на рівних, мати можливість задати запитання і отримати відповіді.  До розробки проекту стали залучатися і інші колеги - Люба Песоцька (МГО ГАРТ).

Проект "Спікерське бюро" відповідає міжнародним стандартам професійної соціальної роботи. По-перше, цей проект відповідає принципам участі молоді з інвалідністю в житті громади. По-друге, молодь з інвалідністю має можливість висловитись - і бути почутими. По-третє, молодь з інвалідністю (учасники проекту)  беруть відповідальність за власне майбутнє (так як проект є проектом змін). І в-четвертє, молодь набуває позитивного досвіду з активизації власної життєвої позиції, самовизначення, розумінню філософії самостійного життя.

Ще одне важливе спостереження. З моїми колегами з районних центрів соціальних служб для сімї, дітей та молоді протягом чотирнадцяти років тричі робили соціологічний зріз з факторів впливу на якість життя сімей, які виховують дітей та молодь з інвалідністю. Виявилось, що в різні роки різні чинники (економічні, політичні, культурні) виходили на друге-трєтє-четверте місце. Незмінним залишалось перше місце - відсутність соціальних структур, і  п'яте - власна поведінка індивідуума. Це дуже прикрий показник. Тому що люди не беруть на себе відповідальність за власну ситуацію. З історії відомо, що всі зміни починались з активності людей. Наприклад, в США зміни в законодавстві щодо людей з інвалідності почались з руху за незалежне життя серед самих людей з інвалідністю. Їх власної активної життєвої позиції.

(Далі буде)