З дитинства нас вчили поважати пам'ять загиблих ІІ Світової
війни. Але я не пам’ятаю документальних чи художніх фільмів про події «Т4»,
книжок, публікацій, наукових досліджень рідною мовою.
Що відбулося з ветеранами-інвалідами Радянського союзу після війни? Як пережили війну люди з інвалідністю? Як в самій Німеччині віднеслись до власних громадян з інвалідністю? – майже нічого. Декілька рядків, що знищували, і в більшості вважають, що тільки осіб з розумовою відсталістю та психічними захворюваннями. А більш змістовно інформація відсутня, навіть в підручниках з соціальної роботи.
Сьогодні вже більш-менш є публікації в Вікіпедії, на інших
сайтах, але в більшості інформація повторюється. Коли вивчала питання стереотипів в історичному контексті щодо людей з інвалідністю, зрозуміла, що суспільна свідомість погоджувала ті подіїї.
Як могли лікарі, які давали клятву Гіппократа («Я не дам нікому просимо у мене смертельного засобу і не покажу шляху для подібного задуму; точно так само я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія») робити «укол милосердя»? Виходить, що суспільна свідомість є великим засобом для розуміння що є «добро» чи «зло» для іншої людини і людства взагалі? Так чому ж в гітлерівській Німеччині позитивно ставилися до евтаназії, чи винний тільки Гітлер, який віддавав накази?
Як могли лікарі, які давали клятву Гіппократа («Я не дам нікому просимо у мене смертельного засобу і не покажу шляху для подібного задуму; точно так само я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія») робити «укол милосердя»? Виходить, що суспільна свідомість є великим засобом для розуміння що є «добро» чи «зло» для іншої людини і людства взагалі? Так чому ж в гітлерівській Німеччині позитивно ставилися до евтаназії, чи винний тільки Гітлер, який віддавав накази?
ХІХ сторіччя було предтечею: по-перше, початок формування
індустріального суспільства вимагало від працівників фізичної витривалості, і люди з інвалідністю були поза конкуренцією, а значить і поза гідним життям. По-друге, розвиток науки, медичних знань, розповсюдження теорії Дарвіна (перемагає сильніший), закріплювало ідею "сильна нація - здорова нація". Відбулося зародження евгеничних товариств, які вважали, що люди з
Початок ХХ століття: ідеї сторонників евгеніки отримали підтримку деяких благодійних фондів, що привело до заходів стерілізації та розміщенню в закладах закритого типу людей з фізичною інвалідністю. В 37 штатах США жінки з порушенням слуху і всі особи з порушенням інтелекту в віці до 70 років в 20-30-х роках піддавалися стерилізації. (в 17 штатах подібні заходи були в законодавстві до 80-х років ХХст.). В Німеччині в 30-х роках за рекомендаціями Ойгена Бльойлера (швейцарський психіатр, ввів термін "шизофренія") відбувалася масова стирілізація і знищення "неповноцінних": "Ті, хто вражені важкою хворобою, не повинні мати потомства. Якщо ми дозволимо фізично і психічно неповноцінним мати дітей, а здорові будуть обмежені в цьому, оскільки необхідно багато чого робити заради допомоги іншим, якщо придушувати природний відбір, то наша раса швидко виродиться."
Його рекомендації знайшли відображення в прийнятому до 1933 року законі про примусової стерилізації в разі «вродженого психічного недоліку, шизофренії, маніакально-депресивного психозу, спадкової епілепсії, спадкової хореї, спадкової сліпоти, спадкової глухоти, серйозних фізичних вад і сильного ступеня алкоголізму». Примусової стерилізації підлягали і люди з діагнозом «шизофренія», який їм виставляв Блейлер. Протягом першого року їй піддалися понад 56 тисяч німецьких громадян, до 1939 року - близько 350 тисяч.
Третій рейх: для того щоб впливати на свідомість людей активно використовувся киноматограф. Міністерством з расових і політичних питань було випущено п'ять фільмів ("Що ви успадкували?", 1929 р.; "Грехи батьків", 1935р.; "Зійшли з колії", 1935 р.; "Спадковість", 1936 р.; "Все життя боротьба", 1937 р.). В цих фільмах люди з фізичними та розумовими порушеннями виглядали як деградовані злочинці, у яких немає нічого людяного, а на екрані йшли титри з інформацією про те скільки коштів йде на їх утримання. Художній фільм "Я звинувачую", 1941 р., режисер Вольфгвнг Либенейнер, який отримав приз на кінофестивалі у Венеції, зіграв важливу роль з виправдання концекпції "вбивства з милосердя". До 1945 року його переглянуло 13,5 мильонів глядачів з Німеччини.
Програма Т4: ініціатором програми був Адольф Гітлер, відповідальним за її виконання були призначені керівник канцелярії Гітлера рейхсляйтер і Оберфюрер СС Філліп Булер і особистий лікар Гітлера Карл Брандт, безпосередніми виконавцями - керівник програми Т-4 - гауптштурмфюрер медичної служби СС д-р Вернер Хайде (він же Фріц Савада) і його заступник д-р Пауль Ніцше. Спочатку, 18-го серпня 1939 року міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про обов'язкову реєстрацію всіх дітей з вродженими фізичними вадами. Пізніше дію розпорядження поширилося і на дорослих.
Свою назву вона отримала завдяки адреси у Берліні, за яким знаходилося бюро з координації цієї програми - на Тіргартенштрассе, 4. Програма проходила під гаслом "Акція - смерть з жалю".
Програма передбачала «очищення» арійської раси від т.зв «неповноцінних елементів», насамперед пацієнтів психіатричних клінік. Виправдувальним мотивом служила висока вартість утримання та лікування, що було використано нацистською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінним» як до марним членам суспільства, на лікування яких йдуть кошти платників податків. Спочатку практикувалася стерилізація хворих згідно «Закону про запобігання (народження) хворого потомства» («Gesetz zur Verhütung erbkranken Nachwuchses»). Вважалося, що люди з вродженими вадами розвитку не можуть приносити користь суспільству і в цілях економії державних коштів повинні бути ліквідовані.
Масові вбивства пацієнтів почали здійснюватися з 1940 року в клініках на території Німеччини і пізніше на території окупованої Польщі. Була організована мережа установ, кожне з яких виконувало свою роль у здійсненні програми:
• «Імперське товариство працівників лікувальних і опікунських установ» («Reichsarbeitsgemeinschaft Heil-und Pflegeanstalten» (RAG)) - Було відповідально за розсилку реєстраційних карт в усі психіатричні клініки. Після повернення карти були заповнені інформацією про містяться в клініці пацієнтах і передавалися медичним експертам програми Т-4.
• «Некомерційний лікарняний транспорт - товариство з обмеженою відповідальністю» («Gemeinnützige Krankentransport GmbH» (Gekrat)). Транспортна огранизация відповідальна за перевезення хворих з психіатричних клінік в центри евтаназії.
• «Некомерційна організація опікунських установ» («Gemeinnützige Stiftung für Anstaltspflege» (Stiftung)). Було відповідально за оренду приміщень для потреб програми Т-4, встановлення обладнання, підбору персоналу а так само економічні завдання програми.
• «Центральна розрахункова палата лікувальних і опікунських установ» («Zentralverrechnungsstelle Heil-und Pflegeanstalten» (ZVST)). Виконувала всі фінансові розрахунки програми Т-4.
Також були організовані шість головних центрів, кожен з цих шести центрів розташовував окремої мережею психіатричних клінік (в дужках зазначено період часу, протягом якого над пацієнтами проводилися медичні експерименти і акти евтаназії):
• Бранденбург (січень 1940 - Вересень 1940),
• Графенек (січень 1940 - Грудень 1940),
• Хартхейм, Австрія (січень 1940 - Грудень 1944),
• Зонненштайн (квітень 1940 - Серпень 1943),
• Бернбург (вересень 1940 - Квітень 1943),
• Хадамар (Січень 1941 - серпень 1941)
У медичних клініках, які стали центрами зі знищеня людей, стали умертвляти не тільки пацієнтів, але і спрямовувати туди непрацездатних в'язнів концентраційних таборів і хворих представників «нижчої раси» - «остарбайтерів», тобто безкоштовної робочої сили: євреїв Східної Європи і людей, пригнаних до Німеччину на роботу (в основному жінок і дітей) з СРСР. Самі відділи з транспортування з програми знищення Т-4 були переведені в систему концтаборів. Чиновники з Т-4, Франц Штангль і Крістіан Вірт, були призначені начальниками таборів смерті Треблінка і Белжець, що стали зразком для інших таборів.
Відповідальним за вибір найбільш ефективного методу умертвіння жертв нацистів був призначений групенфюрер СС Артур Небі. Його підлеглий і директор фізико-хімічного відділу інституту кримінології Альберт Відманпредложіл для цих цілей використовувати чадний газ. На нараді були також встановлені принципи, за якими повинен був проходити відбір жертв вбивств. Були розроблені анкети, де з'ясовувалося, чи є пацієнт працездатним і яким захворюванням він страждає. У додатку до анкети були перераховані критерії відбору «неповноцінних людей»:
• Шизофренія, епілепсія, енцефаліт, слабоумство, старече слабоумство, паралізовані хворі, пацієнти з діагнозом хвороба Хантінгтона, а також психічно хворі люди, не здатні займатися фізичною працею.
• Пацієнти, що знаходяться на лікуванні більше 5 років.
• Психічно хворі з кримінальним минулим.
• Люди, які не є громадянами Німеччини, або пацієнти неарійського походження (копія анкети і додатки).
Відбором жертв займалися 40 так званих «експертів». Відбір проходив за анкетами; лікарі, що вирішували долю людини, не мали можливості ознайомитися з його станом особисто. «Експертам», котрі ставили підписи під смертним вироком, посилалися анкети хворих, і ті ставили позначку «плюс», що означало необхідність умертвіння. Родичі приречених нацистами до смерті не могли вплинути на рішення, в багатьох випадках вони не знали, де знаходяться їхні рідні.
Установи, де проводився збір інформації про хворих, нічого не знали про справжню причину збору даних. У листі вказувалося лише те, що інформація збирається для планування витрат.
Для умертвіння спочатку передбачалося використовувати внутрішньовенні ін'єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи шприцом повітряну пробку прямо у вену. Лікарі, які брали участь у програмі, прийшли до рішення про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань, і було вирішено вишукати нові способи. Так, саме в рамках програми Т-4 вперше (ще до застосування вконцентраціонних таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавалися вихлопні гази двигуна внутрішнього згоряння автомобіля). Перша газова камера була випробувана в Хадамаре (земля Гессен) наприкінці 1939 року.
З 10 грудня 1941 року в адміністрацію 8 концтаборів надійшло розпорядження про проведення комісіями лікарів СС перевірок, відбору ув'язнених і умертвіння газом. Для умертвіння став застосовуватися газ «Циклон Б».
Перші стаціонарні газові камери були встановлені в замку Хартхейм, в Австрії, де розташовувався нацистський «Інститут евтаназії».
Безпосередню участь в «актах евтаназії» і попередніх їм медичних експериментах в числі багатьох інших взяли лікарі-психіатри д-р Карл Зенхен і д-р Вернер Віллінгер.
На другому етапі програми був прийнятий новий план дій, розроблений в психіатричних лікарнях. Пацієнти умертвлялись тепер не в центральних установах допомогою газу, а в психіатричних клініках за рішенням їх директорів. Почали використовуватися різні методи вбивства: введення медикаментів, смерть від голоду або відсутність догляду, додавання отруйних засобів в їжу. Так, в період з 1942 по 1945 рік близько 1 мільйона пацієнтів були замучені голодом в німецьких психіатричних лікарнях.
У листопаді 1942 року в департаменті охорони здоров'я міністерства внутрішніх справ Мюнхена були зібрані директори всіх клінік Баварії. Їм було настійно рекомендовано сприяти смерті хворих, тому що «у психіатричних лікарнях вмирає занадто мало пацієнтів». Після цього директор психіатричної клініки Кауфбойрен розповів про свою практику: тих пацієнтів, яких раніше відібрали б для евтаназії, він тримав на абсолютно безжирової дієті, що призводило до болісної смерті протягом 3 місяців. Слідом за цим голова наказав ввести таку ж дієту у всіх психіатричних лікарнях і зазначив, що наказу в письмовій формі не буде, але все психіатричні лікарні будуть перевірятися на предмет виконання даного наказу.
У 1943 році в Кауфбойрені була введена так звана дієта-Е (що складалася з чорної кави або чаю на сніданок і варених овочів на обід і на вечерю), в результаті якої пацієнти вмирали не тільки від недоїдання, але і від неправильного харчування. Дієта-Е істотно збільшила рівень смертності в лікарнях. У 1944 році ввели нову форму евтаназії: хворим давали "ліки" в таблетках, а також в рідкій формі. Пацієнти занурювалися в глибокий сон і вмирали найчастіше на другий чи на третій день.
Опір в Німеччині: це був невеликий, здавалося, акт опору в місті Абсберг, що привело да закриття Т4. У Абсберг люди з інвалідністю мали можливість спілкуватися з місцевимі городянами. Напередодні дня знищення, вони знали що з ними відбудеться, і тому стукали до кожних дверей, щоб попрощатися. Вони не змогли позбавитися смерті, але жителі Абсбергу були так обурені знищенням, що протестували. Відбулася хвиля протестів з боку родичів хворих і обурення священиків католицької церкви, (у тому числі, впливового єпископа Мюнстера - Клеменса фон Галена).
У 1940 р. єдиним серед німецьких суддів проти програми виступив Лотар Крейссіг (також видатний діяч Євангелічної церкви і пацифіст), за що він був позбавлений суддівської посади).
Масові вбивства в рамках програми Т-4 викликали різке неприйняття в тому числі і у деяких функціонерів Націонал-соціалістичної німецької робочої партії. Так, керівник жіночого нацистського руху Левіс писала в приватному листі дружині голови Вищого партійного суду НСДАП Вальтера Буха: " Моя віра в переможне подолання всіх труднощів і небезпек, які стоять на шляху Великої Німеччини, досі була непохитною. Свято довіряючи фюреру, я безоглядно продиралася через політичні нетрі. Але при тому, що зараз насунулася на нас, у людини, як висловилася одна юна націонал-соціалістка, що працює в расово-політичному відомстві, земля йде з-під ніг ... Селяни на Альбі, обробляючі свої поля, бачать ці фургони, і теж знають, куди вони прямують, більше того, у них перед очима труба крематорію, з якої день і ніч валить дим. Нам відомо, що серед невиліковних душевнохворих є багато високоінтелектуальних людей, частина з них тільки щодо нездорова, а частина страждає тимчасовими розладами психіки і в проміжках між нападами володіє абсолютно ясним розумом і навіть підвищеним інтелектом. Невже мало того, що їх перед цим стерилізували?.."
24 серпня 1941 р. Гітлер наказав закрити програму Т-4. До цього моменту кількість жертв Т-4 досягло понад 70 тис. осіб. У той же час, незважаючи на офіційне закриття, вбивства пацієнтів у психіатричних клініках тривали аж до падіння Третього Рейху і до кінця війни їх кількість перевищила 200 тис. чоловік (за даними Нюрнберзького процесу - до 275 тис. чоловік).
На окупованій території СРСР: під час Великої Вітчизняної Війни на окупованих гітлерівцями територіях СРСР розгорнувся справжній геноцид. Пацієнтів психіатричних лікарень попросту розстрілювали на місці. Санаторії для дітей-інвалідів ліквідували. Хворих дітей відвозили у концтабори, або умертвляли при за допомогою мобільних газових камер. Пацієнтів євреїв гнали в концтабори, де їх або розстрілювали, або відправляли в газові камери. Були створені спеціальні підрозділи вермахту: "А", "В", "С", "D", які займалися знищенням євреїв, комуністів, циган і "неповноцінних людей". Були знищені клініки для психічно хворих та інвалідів у Прибалтиці, під Москвою, в Мінську, під Курськом, у Харкові. Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер ввів спеціальний термін для цієї групи переслідуваних людей - "унтерменшів", що означає "нижчий сорт людей", "нелюди".
Оперативною групою «С», відповідальної за винищення єврейського населення України, були розстріляні не менше 785 пацієнтів київської психіатричної лікарні; вбиті 599 душевнохворих у Полтаві; 1300 людей з психічними розладами - під Дніпропетровськом (Ігрень); понад півтори тисячі людина у Вінниці; майже всі пацієнти психіатричної лікарні в Харкові. У притулках розстрілювали дітей-інвалідів: наприклад, в Пріславле під Дніпропетровськом загинуло 158 осіб.
У Сімферополі 850 пацієнтів психіатричної лікарні були отруєні газом і померли від голоду. Під Карасубазаром (Білогірськ) в Криму були страчено 810 «асоціальних типів, циган, душевнохворих і саботажників».
Післядія: на Нюрнберзькому процесі, дуже мало медичних працівніків були притягнуті до відповідальності, і більшості з них було дозволено продовжувати практику до виходу на пенсію або до смерти.
Сьогодні знову в суспільстві формується думка про евтаназію як "вбивство з милосердя". В популярних фільмах Клінта Іствуда «Крихітка за мільйон доларів» та Алехандро Аменабара «Море всередині» (останній перемоцець премій «Оскар», «Золотой глобус», «Гойя») ми знову бачимо формування у суспільства позитивної реакції на евтаназію. Так склалося, що людство із завидною постійністю наступає на одні й ті ж граблі, так і не засвоївши криваві уроки історії. Великі цивілізації йшли в небуття, знищуючи самих себе, одного разу переступивши моральні заборони і норми, визначивши самостійно, що є добро і що зло.
В суспільстві відсутня стратегія з формування позитивного іміджу людей з інвалідністю, просвітницько-виховної роботи (ст.8 Конвенції ООН про права людней з інвалідністю). Відсутність об'єктивного розуміння теми інвалідності має вплив і на формування соціальної політики. Все взаємопов'язано. Хто винуватий? Три рівня відповідальності: особистий, громади, держави. Почнемо з себе. Усвідомимо проблему і сформуємо власне ставлення до права на життя кожної людини в світі.
Початок ХХ століття: ідеї сторонників евгеніки отримали підтримку деяких благодійних фондів, що привело до заходів стерілізації та розміщенню в закладах закритого типу людей з фізичною інвалідністю. В 37 штатах США жінки з порушенням слуху і всі особи з порушенням інтелекту в віці до 70 років в 20-30-х роках піддавалися стерилізації. (в 17 штатах подібні заходи були в законодавстві до 80-х років ХХст.). В Німеччині в 30-х роках за рекомендаціями Ойгена Бльойлера (швейцарський психіатр, ввів термін "шизофренія") відбувалася масова стирілізація і знищення "неповноцінних": "Ті, хто вражені важкою хворобою, не повинні мати потомства. Якщо ми дозволимо фізично і психічно неповноцінним мати дітей, а здорові будуть обмежені в цьому, оскільки необхідно багато чого робити заради допомоги іншим, якщо придушувати природний відбір, то наша раса швидко виродиться."
Його рекомендації знайшли відображення в прийнятому до 1933 року законі про примусової стерилізації в разі «вродженого психічного недоліку, шизофренії, маніакально-депресивного психозу, спадкової епілепсії, спадкової хореї, спадкової сліпоти, спадкової глухоти, серйозних фізичних вад і сильного ступеня алкоголізму». Примусової стерилізації підлягали і люди з діагнозом «шизофренія», який їм виставляв Блейлер. Протягом першого року їй піддалися понад 56 тисяч німецьких громадян, до 1939 року - близько 350 тисяч.
Третій рейх: для того щоб впливати на свідомість людей активно використовувся киноматограф. Міністерством з расових і політичних питань було випущено п'ять фільмів ("Що ви успадкували?", 1929 р.; "Грехи батьків", 1935р.; "Зійшли з колії", 1935 р.; "Спадковість", 1936 р.; "Все життя боротьба", 1937 р.). В цих фільмах люди з фізичними та розумовими порушеннями виглядали як деградовані злочинці, у яких немає нічого людяного, а на екрані йшли титри з інформацією про те скільки коштів йде на їх утримання. Художній фільм "Я звинувачую", 1941 р., режисер Вольфгвнг Либенейнер, який отримав приз на кінофестивалі у Венеції, зіграв важливу роль з виправдання концекпції "вбивства з милосердя". До 1945 року його переглянуло 13,5 мильонів глядачів з Німеччини.
Програма Т4: ініціатором програми був Адольф Гітлер, відповідальним за її виконання були призначені керівник канцелярії Гітлера рейхсляйтер і Оберфюрер СС Філліп Булер і особистий лікар Гітлера Карл Брандт, безпосередніми виконавцями - керівник програми Т-4 - гауптштурмфюрер медичної служби СС д-р Вернер Хайде (він же Фріц Савада) і його заступник д-р Пауль Ніцше. Спочатку, 18-го серпня 1939 року міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про обов'язкову реєстрацію всіх дітей з вродженими фізичними вадами. Пізніше дію розпорядження поширилося і на дорослих.
Свою назву вона отримала завдяки адреси у Берліні, за яким знаходилося бюро з координації цієї програми - на Тіргартенштрассе, 4. Програма проходила під гаслом "Акція - смерть з жалю".
Програма передбачала «очищення» арійської раси від т.зв «неповноцінних елементів», насамперед пацієнтів психіатричних клінік. Виправдувальним мотивом служила висока вартість утримання та лікування, що було використано нацистською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінним» як до марним членам суспільства, на лікування яких йдуть кошти платників податків. Спочатку практикувалася стерилізація хворих згідно «Закону про запобігання (народження) хворого потомства» («Gesetz zur Verhütung erbkranken Nachwuchses»). Вважалося, що люди з вродженими вадами розвитку не можуть приносити користь суспільству і в цілях економії державних коштів повинні бути ліквідовані.
Масові вбивства пацієнтів почали здійснюватися з 1940 року в клініках на території Німеччини і пізніше на території окупованої Польщі. Була організована мережа установ, кожне з яких виконувало свою роль у здійсненні програми:
• «Імперське товариство працівників лікувальних і опікунських установ» («Reichsarbeitsgemeinschaft Heil-und Pflegeanstalten» (RAG)) - Було відповідально за розсилку реєстраційних карт в усі психіатричні клініки. Після повернення карти були заповнені інформацією про містяться в клініці пацієнтах і передавалися медичним експертам програми Т-4.
• «Некомерційний лікарняний транспорт - товариство з обмеженою відповідальністю» («Gemeinnützige Krankentransport GmbH» (Gekrat)). Транспортна огранизация відповідальна за перевезення хворих з психіатричних клінік в центри евтаназії.
• «Некомерційна організація опікунських установ» («Gemeinnützige Stiftung für Anstaltspflege» (Stiftung)). Було відповідально за оренду приміщень для потреб програми Т-4, встановлення обладнання, підбору персоналу а так само економічні завдання програми.
• «Центральна розрахункова палата лікувальних і опікунських установ» («Zentralverrechnungsstelle Heil-und Pflegeanstalten» (ZVST)). Виконувала всі фінансові розрахунки програми Т-4.
Також були організовані шість головних центрів, кожен з цих шести центрів розташовував окремої мережею психіатричних клінік (в дужках зазначено період часу, протягом якого над пацієнтами проводилися медичні експерименти і акти евтаназії):
• Бранденбург (січень 1940 - Вересень 1940),
• Графенек (січень 1940 - Грудень 1940),
• Хартхейм, Австрія (січень 1940 - Грудень 1944),
• Зонненштайн (квітень 1940 - Серпень 1943),
• Бернбург (вересень 1940 - Квітень 1943),
• Хадамар (Січень 1941 - серпень 1941)
У медичних клініках, які стали центрами зі знищеня людей, стали умертвляти не тільки пацієнтів, але і спрямовувати туди непрацездатних в'язнів концентраційних таборів і хворих представників «нижчої раси» - «остарбайтерів», тобто безкоштовної робочої сили: євреїв Східної Європи і людей, пригнаних до Німеччину на роботу (в основному жінок і дітей) з СРСР. Самі відділи з транспортування з програми знищення Т-4 були переведені в систему концтаборів. Чиновники з Т-4, Франц Штангль і Крістіан Вірт, були призначені начальниками таборів смерті Треблінка і Белжець, що стали зразком для інших таборів.
Відповідальним за вибір найбільш ефективного методу умертвіння жертв нацистів був призначений групенфюрер СС Артур Небі. Його підлеглий і директор фізико-хімічного відділу інституту кримінології Альберт Відманпредложіл для цих цілей використовувати чадний газ. На нараді були також встановлені принципи, за якими повинен був проходити відбір жертв вбивств. Були розроблені анкети, де з'ясовувалося, чи є пацієнт працездатним і яким захворюванням він страждає. У додатку до анкети були перераховані критерії відбору «неповноцінних людей»:
• Шизофренія, епілепсія, енцефаліт, слабоумство, старече слабоумство, паралізовані хворі, пацієнти з діагнозом хвороба Хантінгтона, а також психічно хворі люди, не здатні займатися фізичною працею.
• Пацієнти, що знаходяться на лікуванні більше 5 років.
• Психічно хворі з кримінальним минулим.
• Люди, які не є громадянами Німеччини, або пацієнти неарійського походження (копія анкети і додатки).
Відбором жертв займалися 40 так званих «експертів». Відбір проходив за анкетами; лікарі, що вирішували долю людини, не мали можливості ознайомитися з його станом особисто. «Експертам», котрі ставили підписи під смертним вироком, посилалися анкети хворих, і ті ставили позначку «плюс», що означало необхідність умертвіння. Родичі приречених нацистами до смерті не могли вплинути на рішення, в багатьох випадках вони не знали, де знаходяться їхні рідні.
Установи, де проводився збір інформації про хворих, нічого не знали про справжню причину збору даних. У листі вказувалося лише те, що інформація збирається для планування витрат.
Для умертвіння спочатку передбачалося використовувати внутрішньовенні ін'єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи шприцом повітряну пробку прямо у вену. Лікарі, які брали участь у програмі, прийшли до рішення про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань, і було вирішено вишукати нові способи. Так, саме в рамках програми Т-4 вперше (ще до застосування вконцентраціонних таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавалися вихлопні гази двигуна внутрішнього згоряння автомобіля). Перша газова камера була випробувана в Хадамаре (земля Гессен) наприкінці 1939 року.
З 10 грудня 1941 року в адміністрацію 8 концтаборів надійшло розпорядження про проведення комісіями лікарів СС перевірок, відбору ув'язнених і умертвіння газом. Для умертвіння став застосовуватися газ «Циклон Б».
Перші стаціонарні газові камери були встановлені в замку Хартхейм, в Австрії, де розташовувався нацистський «Інститут евтаназії».
Безпосередню участь в «актах евтаназії» і попередніх їм медичних експериментах в числі багатьох інших взяли лікарі-психіатри д-р Карл Зенхен і д-р Вернер Віллінгер.
На другому етапі програми був прийнятий новий план дій, розроблений в психіатричних лікарнях. Пацієнти умертвлялись тепер не в центральних установах допомогою газу, а в психіатричних клініках за рішенням їх директорів. Почали використовуватися різні методи вбивства: введення медикаментів, смерть від голоду або відсутність догляду, додавання отруйних засобів в їжу. Так, в період з 1942 по 1945 рік близько 1 мільйона пацієнтів були замучені голодом в німецьких психіатричних лікарнях.
У листопаді 1942 року в департаменті охорони здоров'я міністерства внутрішніх справ Мюнхена були зібрані директори всіх клінік Баварії. Їм було настійно рекомендовано сприяти смерті хворих, тому що «у психіатричних лікарнях вмирає занадто мало пацієнтів». Після цього директор психіатричної клініки Кауфбойрен розповів про свою практику: тих пацієнтів, яких раніше відібрали б для евтаназії, він тримав на абсолютно безжирової дієті, що призводило до болісної смерті протягом 3 місяців. Слідом за цим голова наказав ввести таку ж дієту у всіх психіатричних лікарнях і зазначив, що наказу в письмовій формі не буде, але все психіатричні лікарні будуть перевірятися на предмет виконання даного наказу.
У 1943 році в Кауфбойрені була введена так звана дієта-Е (що складалася з чорної кави або чаю на сніданок і варених овочів на обід і на вечерю), в результаті якої пацієнти вмирали не тільки від недоїдання, але і від неправильного харчування. Дієта-Е істотно збільшила рівень смертності в лікарнях. У 1944 році ввели нову форму евтаназії: хворим давали "ліки" в таблетках, а також в рідкій формі. Пацієнти занурювалися в глибокий сон і вмирали найчастіше на другий чи на третій день.
Опір в Німеччині: це був невеликий, здавалося, акт опору в місті Абсберг, що привело да закриття Т4. У Абсберг люди з інвалідністю мали можливість спілкуватися з місцевимі городянами. Напередодні дня знищення, вони знали що з ними відбудеться, і тому стукали до кожних дверей, щоб попрощатися. Вони не змогли позбавитися смерті, але жителі Абсбергу були так обурені знищенням, що протестували. Відбулася хвиля протестів з боку родичів хворих і обурення священиків католицької церкви, (у тому числі, впливового єпископа Мюнстера - Клеменса фон Галена).
У 1940 р. єдиним серед німецьких суддів проти програми виступив Лотар Крейссіг (також видатний діяч Євангелічної церкви і пацифіст), за що він був позбавлений суддівської посади).
Масові вбивства в рамках програми Т-4 викликали різке неприйняття в тому числі і у деяких функціонерів Націонал-соціалістичної німецької робочої партії. Так, керівник жіночого нацистського руху Левіс писала в приватному листі дружині голови Вищого партійного суду НСДАП Вальтера Буха: " Моя віра в переможне подолання всіх труднощів і небезпек, які стоять на шляху Великої Німеччини, досі була непохитною. Свято довіряючи фюреру, я безоглядно продиралася через політичні нетрі. Але при тому, що зараз насунулася на нас, у людини, як висловилася одна юна націонал-соціалістка, що працює в расово-політичному відомстві, земля йде з-під ніг ... Селяни на Альбі, обробляючі свої поля, бачать ці фургони, і теж знають, куди вони прямують, більше того, у них перед очима труба крематорію, з якої день і ніч валить дим. Нам відомо, що серед невиліковних душевнохворих є багато високоінтелектуальних людей, частина з них тільки щодо нездорова, а частина страждає тимчасовими розладами психіки і в проміжках між нападами володіє абсолютно ясним розумом і навіть підвищеним інтелектом. Невже мало того, що їх перед цим стерилізували?.."
24 серпня 1941 р. Гітлер наказав закрити програму Т-4. До цього моменту кількість жертв Т-4 досягло понад 70 тис. осіб. У той же час, незважаючи на офіційне закриття, вбивства пацієнтів у психіатричних клініках тривали аж до падіння Третього Рейху і до кінця війни їх кількість перевищила 200 тис. чоловік (за даними Нюрнберзького процесу - до 275 тис. чоловік).
На окупованій території СРСР: під час Великої Вітчизняної Війни на окупованих гітлерівцями територіях СРСР розгорнувся справжній геноцид. Пацієнтів психіатричних лікарень попросту розстрілювали на місці. Санаторії для дітей-інвалідів ліквідували. Хворих дітей відвозили у концтабори, або умертвляли при за допомогою мобільних газових камер. Пацієнтів євреїв гнали в концтабори, де їх або розстрілювали, або відправляли в газові камери. Були створені спеціальні підрозділи вермахту: "А", "В", "С", "D", які займалися знищенням євреїв, комуністів, циган і "неповноцінних людей". Були знищені клініки для психічно хворих та інвалідів у Прибалтиці, під Москвою, в Мінську, під Курськом, у Харкові. Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер ввів спеціальний термін для цієї групи переслідуваних людей - "унтерменшів", що означає "нижчий сорт людей", "нелюди".
Оперативною групою «С», відповідальної за винищення єврейського населення України, були розстріляні не менше 785 пацієнтів київської психіатричної лікарні; вбиті 599 душевнохворих у Полтаві; 1300 людей з психічними розладами - під Дніпропетровськом (Ігрень); понад півтори тисячі людина у Вінниці; майже всі пацієнти психіатричної лікарні в Харкові. У притулках розстрілювали дітей-інвалідів: наприклад, в Пріславле під Дніпропетровськом загинуло 158 осіб.
У Сімферополі 850 пацієнтів психіатричної лікарні були отруєні газом і померли від голоду. Під Карасубазаром (Білогірськ) в Криму були страчено 810 «асоціальних типів, циган, душевнохворих і саботажників».
Післядія: на Нюрнберзькому процесі, дуже мало медичних працівніків були притягнуті до відповідальності, і більшості з них було дозволено продовжувати практику до виходу на пенсію або до смерти.
Сьогодні знову в суспільстві формується думка про евтаназію як "вбивство з милосердя". В популярних фільмах Клінта Іствуда «Крихітка за мільйон доларів» та Алехандро Аменабара «Море всередині» (останній перемоцець премій «Оскар», «Золотой глобус», «Гойя») ми знову бачимо формування у суспільства позитивної реакції на евтаназію. Так склалося, що людство із завидною постійністю наступає на одні й ті ж граблі, так і не засвоївши криваві уроки історії. Великі цивілізації йшли в небуття, знищуючи самих себе, одного разу переступивши моральні заборони і норми, визначивши самостійно, що є добро і що зло.
В суспільстві відсутня стратегія з формування позитивного іміджу людей з інвалідністю, просвітницько-виховної роботи (ст.8 Конвенції ООН про права людней з інвалідністю). Відсутність об'єктивного розуміння теми інвалідності має вплив і на формування соціальної політики. Все взаємопов'язано. Хто винуватий? Три рівня відповідальності: особистий, громади, держави. Почнемо з себе. Усвідомимо проблему і сформуємо власне ставлення до права на життя кожної людини в світі.
Немає коментарів:
Дописати коментар