І перевірка прокуратури, і безліч семінарів... (річне планування, зустрічі з партнерами, звернення громадян, спортивні змагання для молоді зі зниженим інтелектом, підготовка заходів лютого)... Можна переліковувати без кінця. Роботи вистачає. Одна керівниця громадської організації мені сказала: "Так, роботи у вас дійсно багато... з папірцями". І в який раз я замислилась про рівень культури, взаємодії „суб’єктів соціальної роботи”. Про яку інтеграцію, толерантне виховання у суспільства до людей з інвалідністю можна говорити, якщо немає поваги у людей працюючих в одному „полі”. Навіть при будівництві будинку є архітектори, є інженери, є прораби, є будівельники - всі це розуміють. В соціальній роботі також, у кожного своє завдання, своя ланка. Якщо при будівництві будинку люди різних спеціалізацій будуть сваритися, обговорювати один одного, розказувати хто кращий, не поважати роботу іншого, який вийде з цього будинок? Якщо порівняти з соціальною роботою в країні, ситуація саме така як з описаним будинком.
В 2006 році світі була прийнята Конвенція ООН про права людей з інвалідністю. Цей міжнародний докмент є вектором для діяльності всіх на покращення життя кожної людини з інвалідністю. Україна ратифікувала Конвенцію, і в 2010 році вона вступила в силу. За правилами, держава має подати доповідь до міжнародного Комітету з прав інвалідів з моніторингу державного законодавства і відповідності принципам Конвенції. Альтернативний доклад робить і недержавний сектор. В свою чергу міжнародний Комітет з прав інвалідів кожні два роки має подати доповідь про стан виконання Конвенції з пропозиціями і рекомендаціями. Узагальнивші доповіді 155 країн (які підписали Конвенцію) в 2011 році вийшла перша в світі Всесвітня доповідь про інвалідність Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та Світового банку. В доповіді визначені рекомендації для покращення життя людей з інвалідністю в світі, цих рекомендацій дев’ять:
1. Забезпечити доступ до всіх універсальних систем та послуг.
2. Інвестувати кошти в спеціальні програми та послуги для осіб з інвалідністю.
3. Прийняти національну стратегію і план дій в області інвалідності.
4. Залучати людей з інвалідністю до діяльності.
5. Удосконалювати кадровий потенціал.
6. Забезпечувати необхідне фінансування і підвищувати економічний доступ.
7. Підвищувати інформованість та обізнаність суспільства про проблеми інвалідності.
8. Покращити збір даних про інвалідів.
9. Укріпляти та підтримувати наукові дослідження з проблем інвалідності.
Наприкінці доповіді накреслені шляхи перетворення в життя зазначених рекомендацій з залученням широкого кола зацікавлених сторін. Хоча, звичайно, значна роль належить державним органам, але важливими є і інші сторони, визначені в зазначеній доповіді: поставники послуг, організації інвалідів, навчальні заклади та науково-дослідні інститути, приватний сектор, місцеві громади, люди з інвалідністю та члени їх сімей. Тобто є різний рівень відповідальності: індивідуальний, громадський, державний.
У кожного є своя роль, свої поставлені завдання. Що відбудеться, якщо всі робитимуть одне і теж? Нічого. Що я маю на увазі? Те, що значною рушійною силою з відстоювання прав та лобіюванні інтересів певних груп громадян є громадські рухи та організації. Надавачами послуг є інші структури і організації (можуть бути і громадські організації). Але яке завдання саме у недержавного сектору?
Поговоримо про запропоновані кроки впровадження дев’яти рекомендацій міжнародного документу саме організаціям людей з інвалідністю в порівнянні з їх діяльністю в українських реаліях.
Поговоримо про запропоновані кроки впровадження дев’яти рекомендацій міжнародного документу саме організаціям людей з інвалідністю в порівнянні з їх діяльністю в українських реаліях.
Перша позиція: «Підтримувати людей з інвалідністю в їх прагненні розуміти свої права, жити самостійно і удосконалювати знання і навики».
Кожна організація має свої цілі і завдання, що записані в статуті. Вони різні. В більшості "захист прав", "відстоювання інтересів" тощо. Але щоб змінити ситуацію в усьому суспільстві і підвищити якість життя кожної людини з інвалідністю, незалежно від віку, місця проживання, має бути одна стратегічна ціль для всіх. Ця ціль, на мою думку, неможлива без ідеї незалежного самостійного життя людей з інвалідністю, стоврення суспільства рівних можливостей. Саме ця ідея в 1960-х роках вивела людей з інвалідністю Америки на вулиці. Кожний має розуміти і знати ці речі. Ідея незалежного життя є початком всесвітнього руху за права і гідне життя людей з інвалідністю. Результатом цього руху є Конвенція ООН про права людей з інвалідністю. Конвенція є орієнтиром у забезпеченні всіх прав, інтересів людей з інвалідністю різних нозологій, статей, віку. З прийняттям законів, починаються формуватися послуги, ці послуги надають спеціалісти, яких необхідно готувати. Все взаємоповязано. Тому ця перша позиція навчати розумінню прав, навичок, ознайомлення з історією руху, засадами соціальної політики нашої держави є дуже важливим. Звичайно, що керівникам організацій, в яких члени розуміють свої права, інтегруються в суспільство, буде складнише керувати обізнаними людьми. Але ж і вміння самого керівництва також буде зростати. Наведу приклад з життя, як одна київська спілка проводила табір для молоді „Незалежне життя”. Останні дні табору показують результат роботи. Результат був такий: учасники запізнювалися на призначені зустрічі, не приходили на сніданки, режим табору не виконували. Самоорганізації не відбулося. В програмі табору було багато дозвілевих заходів, і всього декілька змістовних навчань. Молодь з інвалідністю вирвалася влітку на тиждень в табір без батьків, була від всього в захваті. Відгуки по закінченню табору від учасників були дуже позитивними. А по суті табір не був навчальним, а розважальним. Гроші витрачені, а цілі не досягнуті. Це була підміна змісту. Просто відпочинок і спілкування назвали самостійним життям. Сама молодь не розуміла в чому суть, для них все було добре. Життєвого досвіду у них мало, тому не завжди можуть підробку відрізнити від дійсного. Усунути такі речи зможе загальне підвищення культури і обов’язкове дотримання етики соціальної роботи і її цінностей лідерами та представниками громадських організацій.
Друга позиція всесвітнього документу: «Підтримувати дітей з інвалідністю та їх сім’ї для забезпечення інклюзивного виховання». Не створювати окремих навчальних установ і центрів, а інтегруватися. В першу чергу самим розібратися що таке інклюзія, які її перспективи в майбутньому для дитини та для всього суспільства, зрозуміти її зміст. І звичайно, відстоювати права кожного свого члена організації на навчання і життя в суспільстві. Знаю, деяких батьків-керівників організацій, які мали негативний досвід інклюзії для власної дитини, і тепер вони всі сили прикладають для того щоб діти вчилися вдома. Відомо, що один випадок негативного досвіду не є системою ні в якому виді людської діяльності. Не потрібно ховати свою дитину від людей. Після відходу батьків з життя, дитині тут самій доживати в дорослому віці. Її необхідно готувати до самостійності і життю в суспільстві вже сьогодні. Навчіть її мужньо зустрічати труднощі. Вони є у кожної людини.
Третя позиція: «Повідомляти погляди своїх членів організацій особам, приймаючих рішення, на міжнародному, національному і місцевому рівнях, постачальників послуг, виступати з захистом прав своїх членів».
Необхідно проводити щорічні опитування своїх членів організацій. Опитування на конкретні актуальні теми. За результатами робити оприлюднювання, запрошувати державних службовців, науковців, журналістів. громадськість тощо. Такі опитування мають бути системними для кожної організації. Це буде покращувати якість послуг, розвивати нові. І усувати авторитаризм в прийнятті рішень. Такі речі стосуються і громадських організацій. З досвіду життя: в лютому цього року Всеукраїнська громадська організація «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю» проводить опитування своїх членів про потреби в послугах. Цікаво, що представники київської коаліції опитали відвідувачів двох центрів реабілітації нашої системи. Це правильно, і взаємодія, і співпраця. Жаль, що керівництво цієї організації забуло попросити дозвіл про здійснення такої роботи, і зробили це порушуючи правила етики і субординації. Спільно могли б опитати всі районі міста.
Четверта позиція: «Сприяти проведенню оцінки та моніторингу послуг та співпрацювати з науковцями для підтримки прикладних дослідних, які можуть сприяти удосконаленню послуг».
Є щорічні дослідження в питаннях безбар’єрності. Є дослідження в окремих питаннях, повязанних з інвалідністю. Потрібна система і в цьому питанні. Досліджень на різні теми інвалідності має бути все більше і більше з кожним роком.
П’ята позиція: «Сприяти зростанню інформованості суспільства і більш глибшому розумінні прав людей з інвалідністю – наприклад, шляхом проведення інформаційних кампаній і виступами з лекціями з проблем інвалідності». Має бути багато різних форм за цією діяльністю. Мають бути і локальні проекти, програми, заходи. Від різномаїття залежить успіх. Сьогодні можна зустріти різновиди соціальної реклами. І це тільки початок.
Шоста позиція: «Проводити аудити зовнішнього середовища, транспортних послуг та інших систем та послуг з усунення бар’єрів». Важливо і актуально. Більш менш системно проводяться аудити доступності до місць громадських, транспортних об’єктів. Є карта доступності України, що ведеться вже не один рік Національною асамблеєю інвалідів України. Не розумію, навіщо інша Всеукраїнська організація інвалідів-спинальників розпочала саме такий проект в кінці минулого року? Відомо, що лебідь, рак і щука до результатів покращення якості життя людей з інвалідністю в Україні не приведуть. Але маємо...
Підсумовуючі викладене, хочу побажати громадським організаціям більше довіри і співпраці один з одним та з державними організаціями; розвивати власний менеджмент і потенціал своїх членів; дотримуватися етики соціальної роботи та її цінностей; виконувати покладені на недержавний сектор суспільством завдання; використовувати в своїй діяльності рекомендації з Всесвітньої доповіді. І тоді, і державний апарат краще запрацює.
Немає коментарів:
Дописати коментар