Багато хто вважає, що
сім’я, в якій виховуються дитина з інвалідністю, є об’єктом соціальної роботи.
Згідно з державною доповіддю «Про стан дітей з інвалідністю в Україні» (2007 рік), вагома частина дітей з інвалідністю проживає в сім’ях – 89%, що на 10% більше, ніж наприкінці минулого століття[1], тобто догляд за дітьми з інвалідністю беруть на себе родини.
За даними Державного інституту проблем молоді та сім’ї[2], у 83% батьків змінюються життєві плани при народжені дитини з порушенням розвитку; 26% сімей постійно відчувають матеріальні труднощі; 67% указали на те, що потребують додаткових коштів на харчування, одяг, господарські потреби і ліки; 16% - на дозвілля; 14,3% – на оплату відвідування дитиною гуртків. 90% сімей вважають реабілітацію дитини своїм обов’язком, при чому активну роль беруть на себе 60% сімей. Водночас 62% сімей очікують допомоги від держави. Більшість батьків вважають, що реабілітація потрібна тільки їх дитині. Але підтримка батьків, що виховують дитину з функціональними обмеженнями, реалізується в наданні їм інформації та впровадження необхідних знань та умінь у догляді за дитиною, активізації мотивації бути лідерами свого життя, змінити споживацьку позицію на більш активну і самостійну, а також надати можливість самореалізації та підвищити реабілітаційну культуру сім’ї. Надмірно опікуючи, ізолюючи дитину від суспільства, батьки певною мірою позбавляють її можливості вести звичайний спосіб життя, що згодом може спричинити суттєві морально-психологічні, а то й психічні травми, сформувати потребу в опікуваності, утриманстві, безініціативності, низького рівня адаптованості до соціуму.
За даними Державного інституту проблем молоді та сім’ї[2], у 83% батьків змінюються життєві плани при народжені дитини з порушенням розвитку; 26% сімей постійно відчувають матеріальні труднощі; 67% указали на те, що потребують додаткових коштів на харчування, одяг, господарські потреби і ліки; 16% - на дозвілля; 14,3% – на оплату відвідування дитиною гуртків. 90% сімей вважають реабілітацію дитини своїм обов’язком, при чому активну роль беруть на себе 60% сімей. Водночас 62% сімей очікують допомоги від держави. Більшість батьків вважають, що реабілітація потрібна тільки їх дитині. Але підтримка батьків, що виховують дитину з функціональними обмеженнями, реалізується в наданні їм інформації та впровадження необхідних знань та умінь у догляді за дитиною, активізації мотивації бути лідерами свого життя, змінити споживацьку позицію на більш активну і самостійну, а також надати можливість самореалізації та підвищити реабілітаційну культуру сім’ї. Надмірно опікуючи, ізолюючи дитину від суспільства, батьки певною мірою позбавляють її можливості вести звичайний спосіб життя, що згодом може спричинити суттєві морально-психологічні, а то й психічні травми, сформувати потребу в опікуваності, утриманстві, безініціативності, низького рівня адаптованості до соціуму.
Згідно із законодавством України, сім’я, в якій виховується дитина з інвалідністю, є об’єктом соціальної роботи, але, з огляду на вище сказане, сім’я є і суб’єктом, адже від ставлення батьків до проблеми інвалідності, рівня реабілітаційної культури сім’ї залежить майбутнє дитини. Міжнародна та вітчизняна практика свідчать, що на зміну ізольованому інтернованому вихованню дітей з інвалідністю має прийти інтегроване навчання та виховання. Реабілітаційні заходи стосовно дітей з інвалідністю мають розширюватися за рахунок розвитку сфери соціальної реабілітації, яка повинна починатися якомога раніше, щоб сім’ї в яких виховуються діти з інвалідністю могли максимально розвинути свої природні здібності
Через те, що у нашій країні не створено державної системи надання реабілітаційних послуг, відсутні й умови для їх 100%-го отримання людьми з інвалідністю. Особливо це стосується людей, що мешкають у сільській чи гірській місцевості. Люди, які проживають у великих містах, можуть користуватися послугами державних установ, часом – декількома (в Центрах системи охорони здоров’я, соціального захисту, центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді тощо), бути членами кількох громадських організацій інвалідів. Рівень комплексності та якості цих послуг достатньо високий. Для того, щоб уникнути соціальної несправедливості, має бути створена і успішно функціонувати система стандартних обов’язкових безкоштовних базових послуг (розширена детально під індивідуальні особливості людини ІПРі, розрахована у відповідності до системи «гроші ходять за людиною»). І тоді кожна людина з інвалідністю (чи її сім’я) буде вирішувати питання щодо можливості включення додаткових платних компонентів. Наприклад, додатковий масаж чи заняття на іподромі, у басейні можуть оплачуватися будь-ким: спонсорами, благодійниками, громадськими організаціями чи батьками. Кожна безкоштовна послуга чи допомога обов’язково фінансується державою або недержавним сектором. Сьогодні ж в Україні відсутнє фінансування реалізації ІПРі. За даними Головного управління охорони здоров’я станом на сьогодні у м. Києві є близько 8800 дітей і близько 15000 молоді (до 35 років) з інвалідністю. У системі Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді працює 65 спеціалістів за відповідним напрямком соціальної роботи. За 2011 рік надано індивідуальних і групових реабілітаційних послуг 1810 особам відповідно до карток отримувача соціальних послуг. Це лише 8% охоплених реабілітаційними програмами.
В Законі України «Про надання соціальних послуг» у ст.3 «Основні принципи надання соціальних послуг» визначено принцип «добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг»[3]. Ст.9 згаданого Закону, визначає порядок і умови отримання соціальних послуг, роз’яснює, що особа, яка їх потребує, має звернутися з письмовою заявою до місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, тобто людина сама(!) має звернутися за допомогою. Звичайно, що людина, націлена на зміни у своєму житті, буде брати активну участь в реабілітаційних програмах. Яка доля немотивованих осіб і тих, хто має вже сформовану суспільством споживацьку позицію до держави, громади, соціальних працівників? Як виявити тих, кому необхідна допомога? 14 червня 2006 року було підписано наказ семи міністерств, що запровадив механізм взаємодії державних структур у виявленні та наданні соціальних послуг та виявленні сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах[4].
Доцільно зупинити увагу на розкритті змісту роботи спеціалістів соціальної роботи центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з сім’єю дитини з інвалідністю. Етапи цієї роботи включають проведення попередньої соціально-педагогічної діагностики сім’ї, визначення критеріїв рівня реабілітаційної культури, функціональності сім’ї, заведення картки отримувача соціальних послуг, в якій визначається план соціальної роботи з сім’єю. Батьки обов’язково мають ознайомитися з цим планом і поставити свій підпис.
Віз чого залежить рівень реабілітаційної культури сім’ї:
¾ уявлення сім’ї про ціль реабілітаційного процесу і про свою роль у ньому;
¾ готовності до вирішення завдань реабілітації;
¾ пізнавальної активності;
¾ суб’єктивної оцінки досягнутих результатів у реабілітації дитини.
Ознаками низької реабілітаційної культури сім’ї є:
¾ пасивна роль сім’ї у реабілітації дитини: схильність перекладати відповідальність на різні соціальні інститути;
¾ неадекватна оцінка стану дитини;
¾ відсутність чіткого уявлення про завдання реабілітаційного процесу.
Реабілітаційна культура сім’ї представляє специфічну систему цінностей, ідей, знань і навичок, які допомагають вирішувати конкретні завдання. Тому соціальні педагоги і працівники орієнтовані у своїй діяльності на підвищення активних можливостей, актуалізацію внутрішніх ресурсів сім’ї шляхом реалізації соціальних функційних завдань, що включає:
- корекцію ставлення до дитини;
- сприяння формуванню реабілітаційної культури сім’ї;
- підвищення реабілітаційної активності сім’ї і дитини за компонентами (наведено у таблиці нижче)[5]:
Аксіологічний компонент
(ціннісний)
|
Сприяти усвідомленню ідеї і цінності незалежного життя, права людини бути часткою суспільства і брати, по можливості, активну участь у соціальних, економічних, політичних процесах, самостійно приймати рішення, управляти життєвими ситуаціями.
Компенсаторський розвиток: не стільки біологічний, як соціальний. Не допустити псевдокомпенсацій.
|
Когнітивний компонент
(пізнавальний)
|
Розширити знання із різних галузей науки і практики, які сприяють виконанню завдань реабілітаційного процесу: медико-біологічні, гігієнічні, соціально-правові, психотерапевтичні, психолого-педагогічні.
|
Праксеологічний компонент
(практичний)
|
Розвинути уміння і навички: психологічні, комунікативні, педагогічні, соціально-адвокатські, лікувальні.
|
Квитки на заходи (ялинки, концерти, екскурсії тощо) є додатковим компонентом до щоденної реабілітаційної роботи, з іншого боку через масові та соціокультурні заходи залучаються і нові учасники реабілітаційних програм (фестиваль творчості „Повіримо у себе”, спортивні змагання тощо).
І в заключення
Проблеми в сучасній соціальній роботі з дітьми та молоддю з інвалідністю існують, але можуть вирішуватися. Міфи, що домінують в суспільстві під фактами життя руйнуються і показують інші реалії. Домінування адекватного розуміння інвалідності в суспільстві сприятиме змінам на краще в соціальній політиці, підготовці фахівців, наданню соціальних послуг, інтеграції людини з інвалідністю в цілому. Зрозуміло, що чим раніше почнеться втручання і допомога дитини з інвалідністю, сім’ї, в якій вона виховується тим кращих результатів досягне і дитина, і її родина і суспільство. Тим менше державі потрібно буде витрачати кошти на утримання інституалізаційних закладів, виплат мінімальних пенсій і пільг, і утримувати армію споживачів.
Зміни в соціальній політиці: з утримання на комплексну реабілітацію та інтеграцію людей з інвалідністю, є не тільки соціальна відповідальність суспільства перед людьми з інвалідністю, а ще і економічна вигода всьому суспільству.
Недержавний сектор, засоби масової інформації, науковці, спеціалісти соціальної сфери, самі люди з інвалідністю відіграють не останню роль в змінах цих акцентів в суспільстві, вони мають певну відповідальність за майбутнє українських дітей з інвалідністю, за становлення молоді з інвалідністю в суспільстві. Благодійність і милосердя – це шлях, яке пройшло суспільство в минулих століттях, створення умов для розвитку і забезпечення прав, реалізації потенціалу людей з інвалідністю – це завдання сьогодення.
[1] Забезпечення прав дітей з особливими потребами: Держ.Темат. доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 2006 року)/ Міністерство України у справах сім”ї, молоді та спорту; Уклад. А.В. Толстократова. – К.: Гопак, 2007. – 160 с.
[2] Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників і соціальних педагогів/ За ред.проф.А.Й.Капської.-К.:ДЦССМ,2003.-168с.
[4] Наказ міністерств №1983/388/4521/221/556/590/106 «Про затвердження порядку взаємодії суб’єктами соціальної роботи з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах»
[5] Див.: Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників і соціальних педагогів/ За ред.проф.А.Й.Капської.-К.:ДЦССМ,2003.-168с.
Немає коментарів:
Дописати коментар