неділя, 25 листопада 2012 р.

Соціальна реабілітація в Україні.


Ми часто міркуємо так:

 Людина з інвалідністю потребує допомоги й опіки.

Опікуватися, дарувати подарунки, займатися благочинністю приємно і, може бути, навіть вкрай необхідно для людини, яка має реалізувати свій нерозтрачений потенціал турботи, замаскувати відчуття провини тощо. Але питання «Що потрібно самій людині з «особливими потребами»? часто виноситься за дужки.
А.Маслоу виділяв базові потреби людини, серед яких потреби фізіологічні, потреба у безпеці, потреба в соціальних зв’язках, потреба у повазі та самореалізації. У чому тоді «особливість» потреб людини з інвалідністю? Чи не бажає вона бути улюбленою, мати друзів, бути значущою? Так, бажає. Тому що вона – людина. А задоволення «особливих» потреб є завданням і держави, і суспільства, і самих людей з інвалідністю: створення системи реабілітації, безбар’єрного середовища, впровадження у суспільну свідомість ідеї рівних можливостей, виконання Конвенції ООН про права людей з інвалідністю.
Як досягти змін в упередженому ставленні суспільства до цієї проблеми? Написано багато доповідей, рекомендацій, наукових статей О.В.Беспалько, І.Б. Івановою, А.Й.Капською,  Н.В.Мірошніченко, А.Г.Шевцовим. Реалії сьогодення, зокрема сьогодення українського, викривають те, що часто допомога перетворюється в заміщення, гіперопікування, псевдотурботу і зводить нанівець попередні позитивні надбання і зрушення. Акції благодійності зводяться до подарунків (за те що дитина/людина має інвалідність?!), і несуть невиправну шкоду майбутньому людей з інвалідністю, оскільки розвивають усвідомлення залежності від допомоги, можливості маніпулювання, споживацькі  нахили. В Україні є громадські організації інвалідів, що сповідують таку ідею „неспроможності” людини з інвалідністю, створюючи образ жебрака, який має викликати жалість. Часто інтереси таких організацій є виключно меркантильними. У контексті вищесказаного сумнівною є діяльність т.зв. «подвижників у боротьбі за права», які в інтегрованому навчальному закладі проводять фестивалі творчості інвалідів, виокремлюючи останніх з інтегрованого середовища у певну «ізоляцію». Сенс проведення таких заходів не визначено: хіба фестиваль творчості не може бути для всіх студентів зі спеціальними номінаціями?
Допомога має бути спрямована на розвиток людини з інвалідністю, її самостійність, підвищення якості її життя, зміни на краще соціальної ситуації – це квінтесенція розвінчання даного міфу.


 Індивідуальна програма реабілітації інваліда (далі – ІПРі) потрібна для отримання путівки для санаторно-курортного лікування, є формальним документом, оскільки немає можливості отримати реабілітацію.

У нашій країні якість складання ІПРі залежить від індивідуальної компетенції спеціалістів медико-соціальної експертної комісії (далі – МСЕК). Для того, щоб позбутися суб’єктивності у виконанні державних норм, необхідно ініціювати і затвердити базові стандарти надання безкоштовних  реабілітаційних послуг за всіма видами реабілітації з деталізованими даними: віком, врахуванням статі, розширеними нозологіями інвалідності, супутніми захворюваннями, враховуючі базові потреби людини. Як це відбулося в цивілізованих країнах світу. Для цього має бути створена міжвідомча робоча група спеціалістів із залученням неурядових і урядових організацій з залученням науковців. У такому випадку кожна послуга буде мати свою вартість за врахуванням індивідуальних особливостей людини з інвалідністю. І система «гроші ходять за людиною» запрацює: зникне необхідність утримувати Центри реабілітації державних чи громадських організацій, – фінансування потребує безпосередньо той Центр, який буде відповідати потребам людей з інвалідністю. Таким чином, з державного бюджету знімається «навантаження» для створення в Україні системи реабілітаційних центрів окремо для людей з аутизмом, травмами хребта, ДЦП і т.п. (усього 2000 нозологій інвалідності за медичними показниками). Тільки медичні центри мають спеціалізацію з урахуванням нозології, лікують і надають короткочасний догляд – такою є світова практика. За рекомендаціями Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, Центри соціальної реабілітації мають бути наближені до місця проживання людини з інвалідністю. Важливу роль відводиться Соціальним програмам, які можуть реалізовуватися недержавним сектором і за принципом «рівний-рівному» на кшталт таборів активної реабілітації, шкіл самостійного життя для молоді з інвалідністю, курсів жестової мови, шкіл самоконтролю для людей з діабетом тощо.
У 2006 році в Україні було прийнято Закон «Про реабілітацію інвалідів» та видано Постанову Кабінет Міністрів України «Про затвердження державної типової програми реабілітації інвалідів»[1], згідно з якими кожна людина з інвалідністю має реалізувати своє право на реабілітацію і отримати ІПРі в МСЕК, але досі не працюють механізми його реалізації – у  2011 році тільки кожна 10 українська дитина з інвалідністю отримує комплекс реабілітаційних послуг. Зрозуміло, чому американці з інвалідністю голодували 100 днів, вимагаючи саме прийняття механізмів реалізації  щойно прийнятого Закону про реабілітацію інвалідів у США в 1973 році.

Програми реабілітації – тягар для бюджету держави. Що може дати суспільству інвалід?

Вітчизняний і закордонний досвід свідчать про наявність двох основних стратегій соціальної підтримки, допомоги, захисту і забезпечення осіб з інвалідністю.
В основі першої – ідея економії видатків на заходи щодо раннього соціального втручання в життя дітей і молоді з функціональними обмеженнями. Така стратегія не передбачає суттєвих інвестицій у ранню діагностику, лікування, реабілітацію та соціальну адаптацію дітей і молоді. Вона значною мірою орієнтована на підтримку дорослих з функціональними обмеженнями та осіб похилого віку: витрати передбачаються на їх утримання в інституційних закладах (будинках інвалідів), пенсійне забезпечення та допомогу тим, хто живе вдома, через систему територіальних установ системи соціального забезпечення. Ця стратегія має певні переваги з точки зору економії бюджетних видатків, але ці переваги тимчасові, адже сьогоденна мінімізація видатків на соціальну адаптацію дітей і молоді з функціональними обмеженнями неминуче обернеться необхідністю утримувати у майбутньому (за рахунок того ж бюджету) більше дорослих осіб з функціональними обмеженнями, які сьогодні не підготувалися до самостійного життя. Отже, шлях тимчасової економії виявляється невигідним у довгостроковій перспективі. Натомість соціальна адаптація дітей і молоді, поруч з іншими складовими, включає прищеплення навичок самостійного дорослого життя, навчання доступним професіям, уможливлює реалізацію творчого потенціалу. Саме в цьому полягає головна перевага такої стратегії вирішення проблем інвалідності, яка передбачає інвестиції у ранню діагностику, лікування, реабілітацію і, що надзвичайно важливо, соціальну адаптацію дітей з функціональними обмеженнями. Тоді значна частина цих дітей у дорослому житті не тільки зможе обслуговувати себе більш-менш самостійно, а буде спроможна зробити свій внесок у розвиток суспільства в різних сферах фізичної чи розумової праці, мистецтва, інших видів людської діяльності.  Така стратегія є підґрунтям соціальної політики багатьох західних країн, наприклад, в Німеччині з 1884 року діє принцип «пріоритету реабілітації над пенсією», відповідно до якого створено систему реабілітації з широким спектром реабілітаційних послуг, відпрацьовано систему медичного, соціального, психологічного супроводу реабілітаційних технологій. Створення спеціалізованих робочих місць та укорінення у суспільну свідомість ідеї рівності дало можливість повернути до праці 80% інвалідів  працездатного віку. В той же час кошти, призначені для пенсії без реабілітації, виділяються особам зі значними обмеженнями життєдіяльності, які не можуть повернутися до роботи і опанувати реабілітаційні програми. Таким чином, реабілітаційний фонд наповнюється за рахунок тих людей з інвалідністю, які стали до роботи. За даними Міжнародної організації праці, збитки від виключення людей з інвалідністю з ринку праці складають 15% національного валового продукту. Не маючи доступу до освіти, вони приречені на отримання низької заробітної платні.
Варто пам’ятати і про інший важливий аспект цієї проблеми: пенсія, видана без соціальної реабілітації, знижує мотивацію до праці, урівнюється матеріальна складова соціального захисту людей з інвалідністю різного ступеню складності, що робить принцип соціальної справедливості ефемерним.
На жаль, ментальні та соціально-економічні умови в Україні поки що гальмують запровадження такої стратегії у вітчизняну практику, і, як результат, – тільки 15% дітей з інвалідністю в Україні отримали комплекс реабілітаційних послуг в 2011 році.



[1] Постанова КМУ від 8 грудня 2006 р.№ 1686 «Про затвердження державної типової програми реабілітації інвалідв»

Немає коментарів:

Дописати коментар